— Нічого я од тебе не хочу.
— Ні, слухай, Трохиме, — спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій. — Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі… чим я тобі… Підожди, дай я скажу. Ти раз-у-раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому? Усі… наче я якийсь… чужий. А я б хотів… Ох!
Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.
— Ану, заплач! — метнувши в нього поглядом і всміхаючись, кинув Трохим.
— Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів, зо всіма хотів би жити… Трохим каже «хліб одбиває». А кому я одбив? Га?
— Та що там?.. Та плюнь! Ех! — промовив Грицько також зворушено. — Що було… то… Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма… Але в цей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. І Гриць весело зареготався.
Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі, темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум'янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась навпроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Свака, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.
