шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?
— А він що?
— Плюнув та й пішов додому.
— Нуда, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.
— Ну, що там! Ударю раз, два…
— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?
— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…
— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що й ти не грабуєш…
— Нуда, — муркнув Ілько.
— А то ти й змалечку все б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б мабуть.
— То коло Хаїмовського?
— Еге ж.
— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.
— Та то все одно, а вбили б.
— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Як би не підскочив ти — убили б!
— А як хлопцями ще били, — підхопив Андрій, — то раз-у-раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та й у школі…
— А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було, — оживився Ілько. — Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…
— Хм!.. — гірко всміхнувся Андрій, — то правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..
