— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
— Ну, як таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…
— Нуда, зрадіє… А як його з ним балакать?
— Прямо говори, шо знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея — палив; чи розбить кого — бив… А це, приставляться… Не можу!
— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.
— Ну, от ще!
Змовкли.
— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.
— Та звісно чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
— Ну?
— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.
— А він?
— «Так вони, каже, не грабують». — «І я, кажу, не грабую» — «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» — «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного — а я з бідного не деру»…
— Бо чорт ма чого драть! — хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.
— Нуда! — зареготався Ілько, — на чорта̀ мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
— Хоча бідного все таки жаль…
— Та нуда жаль! — підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія. — Звісно бідний що́? Зараз заплаче…
— Ну, а батько ж що?
— Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть
