— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб'ємось.
— А вас би першого!
— Мене?
— Та вже не мене…
— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого це так — хазяйські сини, та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають…
— Тобто, синку: «навздогад буряків, щоб дали капусти»? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!…
— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.
— У самого багато?
— А багато!
— Диви, — хитнув головою Трохим.
— Може б і нам ще позичив?
— На вічне оддання?
— Так ти ж — хазяїн!
Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.
— Ні, він нас і так почастує, — весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту. — Правда, Андрію?
Андрій нічого не промовив. Рум'янець все більше розливався йому по лиці і вже виразною смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору, губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого, ясно-русого чуба було напружене й збентежене.
— Почастуєш? А? — засміялась Софійка.