— Та говоріть же хтось! — нетерпляче крикнула від печі Килина. — Почали та й…
— Та коли ж цей… дурмануватий… Ну, та й той… Ну, й почав він чіпляться до мене…
— Хто? — зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрились свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.
— «Хто»! — хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка. — Та той же… Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв…
— Іван чи Хведір?..
— Та вжеж Хведір!.. Іван, той нічого… Той плохий собі. А той несеться, як гиндик… Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..
— Так і казав? — встромивши на мент у Софію свої дві голки — очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.
— Атож! «Я, каже, хазяїн» — весело скрикнув Гриць.
— «А ви гольтіпаки, голодрабці!» — підхопила Софія. — «Чого, каже, сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!»…
— А ви ж їм що…. кісткою в горлі стали? — прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани, з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.
— А я знаю? Каже: «у вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється… Тільки ми прийшли, він став лізти до мене… А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — усе одно. Правда? Пхи! Гулять усе одно з ким!…
— Та чого ж ви завелися? — роблено позіхаючи спитав Андрій, сідаючи на полу й пацаючи ногами. — Того, що він багач?
— Ба ні! А того, що він — дурень!
