одно одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.
— А ви вже вечерю? — озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв'язуючи велику хустку й підбігаючи до полу. — А тут сплять? Ой, матінько! Сьогодні неділя, а вони сплять!.. А в панів, господи, гостей, госте-ей!.. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!.. А комнати аж горять!.. Варять, печуть… Таке там на білій кухні, аж страх!.. А нас і не кличуть!.. Усі кучери на тій кухні, а до нас — чортові задаваки — й не плюне ні один… Пхи!.. Чорт їх бери!.. Ми й так погуляли! А знаєш, Килино, що нам було на селі?.. Цить, Грицю, не кажи… Хай покортить!..
Зроду жвава, вона сьогодні була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на її довгих, білявих віях, на бровах, на повних, рум'яних від холоду, щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом із її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видно було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило в неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи й соваючи ногами.
— Ой! Це дядько Панас! — зареготалась Софійка і, перескочивши через нього, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками. З-підкучі визирнула голова з невеличкими вусами і, озирнувшись навкруги, зупинилась на Софійці.
— А тобі чого? — хрипло спитала голова.
