нувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.
— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.
— Та хто його зна…
— Гайда вдвох!
— Чого?
— Поможеш мені.
— Та у тебе ж Остап є.
— Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
— Та хто його зна… їй-богу… — зам'явся Ілько.
— «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра! Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвався родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний парубок!
— Та я розумію… чого ж! — образившись трохи, промовив Ілько. — Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ить, та говори-и-ть, та піддурювать. По моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або якщо — в морду, в ухо…
— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?
— Ну…
— От то̀ тож бо й є, що «ну»! А тут брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!
