Дід Юхим мовчки глянув на нього й поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім'я, хутко обвів усіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.
— Щипає він тебе? — моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.
— Хай скавучить, не вкусить! — похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.
— Х-м… Не вкусить… — прогунявив роздумливо Юхим. — А як укусить?… Скавучить, скавучить та й гризне… А?..
— Та й дивно було б, якби не погризлись! — умить озираючись до них, незадоволено промовила Килина. — Старі, а ще й собі…
— Хе-хе-хе!.. — весело засміявся Юхим, одхилюячи трохи назад свою лису голову.
— Та їй-богу! Наче малі: підцьковують, та й підцьковують!
— Та хай поб'ються, дурна! — скрикнув Юхим. — Чоловік тоді й живе, коли б'ється…
— Еге! — «тоді й живе»…
— Атож! І кров горить, і думка літає!.. Хоч видно, що чоловік… Я, як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись…
У цей мент на дворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.
— Мабуть Софійка з хлопцями з села вертаються… — прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.
— А ге-ей! Приймайте гостей! — голосно, весело залунало в сінях. Двері розчинились і в хату спершу влетів сивий великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочачись, перебиваючи
