він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того «к» він зовсім не вимовляв; скоро доходив до цієї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент). Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем, пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так стзранно, так голосно, що дехто аж задивився на нього; навіть Килина, повернувши свою горду, темно-русу голову, з поважно серйозними, сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у своєму кутку «під богами» та ті, що спали, або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на нього уваги.
— Горить, а? — смокнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку. Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.
— То чого ти, дурненька! — усміхнувся він, — я погладити тебе хотів, а ти боїшся… Злякана! — підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.
— Я вам кажу — таке затуркане, таке залякане, — промовила вона з жалем, — що аж сумно дивитись. Уже от скільки я тут… уже от з півроку… ніколи їй нічого… і пальцем не торкнула. А от… боїться та й годі. Чисто, як те цуценя….
— Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?… Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти — то мало хто догадається, а штовхнути — нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах не весьолая припорція…
— Та то вона Трохима так боїться! — гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом. — Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував…
