вона повернулась, і поспішаючись, понеслаї ї Килині, — але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:
— Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха….
Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.
— Що, посіяла? — добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю, набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом, люлькою. — Не жалієш паньскої соли, га? — присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Огонь заграв на круглій лисині і сивуватий бороді, з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з нього, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній, великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.
— Дарма, дарма… сиди… вари… Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму… — вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як
