— Ізвінітє, я ще раз до вас… — промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату. — Ізвініте… Все… е…. общество, мої, значить, товариші й супруга… просять вас… Не я… Не я… прошу. Я — пустяк. Супруга й товариші… Стакан пивця.
Я знов подякував і супрузі, і товаришам, але… знов одмовився.
— Та-а-к-с! — промовив він, — но може на півчаса можна? Га?… Стаканчик пива…. закусочки… У нас просто… Простоту люблю… Дами тоже прості… може ви стісняєтесь? Дак з ними можна… всьо… і об'ятія, і… Гіменей, і Амур, і Психея… ну, словом, як — з супругой, так і ви з ними… Пожалуста… Просять усі…
Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, всетаки не одважився піти до них.
— Ну, ізвінітє… — знов уклонився він і тихо вийшов із кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як ізнов застукало в двері.
— Ізвінітє, я ще раз… Одну минутку… — з'явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій. — «Єщо одно послєднеє сказаньє»… Може ви роздумали?.. Дами просять вас… Только дами!… І обіщають вам мильйони поцілуїв… Милостивий государ!… Єслі ві не пойдьотє, то ви мнє не друг! Абсолютно!… Пожалуста!…
— Високоповажний добродію! — розвів я руками. — Мене прямо дивує… як би вам сказать…
— Нахальство? — підхопив він і зареготався. — Ви не стісняйтесь… Гаркун-Задунайський вище цього… Гаркуна-Задунайського трудно… е… Я вас ще раз прошу… Не хочете? В послєдній раз — не хочете?..
— Добродію!…
— Ну, так плювать мені на вас! От що!… Задавака й більше нічого!… Суфльор нещасний!… Наплювать і растєрєть. О!
