шись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб'єш же! Годі! — і потягнув за руку,
— Ільку! Не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхрістана, важко дихаючи, встала Мотря і впилася очима в Ілька.
— Та вб'єш!.. Хіба ж можна так? — одступив трохи Ілько.
— Не твоє діло!
— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. — Вб'єш — сам одвічать будеш…
— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду. Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти нього?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!
— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, — бо як дам…
— Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий!.. А ти сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я тому плюю в морду, — і піду до нього й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось — і тик-
