Порівнявшися з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.
— З понеділком і… Будьте здорові! — гукнув весело Гаркун. — Як здоров'ячко?
Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать у номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.
«Чай пила, булки єла,
Позабула, з ким сидєла»…
Зараз же почувся голосний спів веселого Гонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:
— Лейзер! Лейзер!
Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтиного номера.
— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!
І за цим я почув стук до себе в двері.
— Можна! — гукнув я.
Двері розчинились і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він простягнув мені руку, шарпнув мою й мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.
— Прошу сідать, — повів я рукою на стілець.
— Бла-го-да-рю, но… не могу!
І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка всміхнувся.
— Смішно? да? — якось глухо промовив він. — Моя фігура возбуждаєт смєх у них? Да?
— Боже борони, що ви?
— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою. — Я достоїн! Да!… Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби…
