— Та вже ж…
— Ха-ха-ха-хо-хо-хо!!
Я схопив із кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвідєного обстоятєльства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одно у другого, чого так хутко скінчилось «приставлєння». З театру чувся крик і галас.
Другого дня над вечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових сукень євреєчок, що гуляли парами посередині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Гонти, що наспівував «народню» пісню:
«Заходю я в Венскую,
Садюсь я за стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
«А що будеш пить?
Вона-ж отвічаїть:
«Голова боліть»,
«Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить,
Ах, чи пиво, ах чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?»
І зараз же біля мого вікна з'явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюхах і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два невідомих мені добродії. «Кумпанія» наближалася весело й гучно, піддержуючи одно одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.
