— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла. — Ви знаєте, що ви мені весь ефект спортили? Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я…
— Мовчать! Ви ще врать хочете!… Тут весь драматизм, тут ефект у цій сцені…
— Але-ж… почекайте! — вмішався я здивовано, — ви ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій… у лісі… Який же тут ефект?
— Який? Який? — грізно повернувся він до мене. — Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я ошибся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви вбили розкошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили мене ви! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що… — почав було Гонта, але зараз же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!
— Та ви ж сами винні! — не стерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви ж сами з'явились тоді, як…
— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо! Ще я й винен?… Ха-ха-ха-ха!… О, ні! Ні, годі! годі!… Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїжджаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?
