буть прикажчиків з економії і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіяції, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.
Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», — не то шевці, не то звожчики, — як я потім довідався — хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхнено ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.
І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».
— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулося з публіки — Диви, диви, як пнеться… Як жук!…. Ач!.. Ач!..
Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Ґонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».
«Приставлєння» почалось.
Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили колинебудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам
