мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навманя розтирав у себе по лиці всею долонею, — тільки в Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, «ґрунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свіцчі, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник, і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні, видно було, що мало бути щось таке, до чого «індиферентно» відноситись «абсолютно» не можна. —
Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що може сьогодні й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з матеріяльними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:
— Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
