зірок зараз! — зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно й легко, мов я тількищо вирвав болячий зуб.
— Ах, то музики перестали! — догадався я і з цею догадкою острах наче морозом пройщов по мені.
— А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?
І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м'які згуки приємно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.
І вмить усе зникло: і минуле, і соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині вже світилось і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб'язно шаркнув ногою.
— Добродію Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? — звернувся я зараз же до антрепреньора. — Вже хутко десять годин!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
— Ви ж бачите, що гриміруємося…
Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп'яну
