Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тількищо мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили — один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години, я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз-у-раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музики, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар єврейчиків і євреєчок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник із дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» хлопців і дівчаток.
— Певне щось помішало публіці, — подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.
— От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце
