Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.
— Ну, от! Він їх на живот!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…
— Та годі вам уже свариться! — крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.
— Більше інтонації треба… — сказав Гаркун. — Ну, далі.
Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв'язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отче наш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця» не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.
— Я таки ніколи й не вчу ролі, — говорив він. — Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не вчить… Іскуство така штука, що… е… е…
Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!
Почалася п'ята дія.
— Ну, тепер ви вже пожалуста тільки репліку мені, тільки репліку… — звернувся до мене Гаркун, — тут такі місця, що без суфльору треба…
Він грізно нахмурився і став серед кону. Здава-
