— Про всякий, значиться, случай? — усміхнувся Ілько.
— Та то… вже.
— Чи оженився б я з тобою? — протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.
— Хто його зна… — ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?
— Так не оженився б?
— Та навіщо тобі знать?
— Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!
— Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?
— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря й задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.
— Тільки ти не думай, що я набиваюсь або що! стрепенувшись засміялась Мотря. — Може не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.
— Їй-богу, Андрій! — зблідла Мотря і нервово усміхнулась. — О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..
— Ой, не хочи, козаче, до мене.
Буде слава на тебе й на мене… —
взяла вона м'яким грудним сопрано і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами горо̀дів. Чоловічий голос зараз же змовк і через декілька хвилин коло воріт показався
