міхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.
— Ви знакомі? — похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.
Я встав і ми перезнаоймились. Та було «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.
— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. — І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… — повернувся він сухо до Гонти й Залізняка. — Сказано в 12, а приходите в час… Це…
Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:
— Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз-у-раз же так!
— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка
— На сцену! — скомандував Гаркун.
Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь чав щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з'явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тину. Було щось мені невідоме.
— А що? — зараз же звернувся до мене Гаркун, — гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це — ліс. Бачите он там з лівого боку ніби
