до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.
— Закурить, так закурить…
Очевидячки їм обом було ніяково й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв'язністю.
— У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»! Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.
— Чи не Гонта це з Залізняком? — подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий може й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.
— Скажіте пожалуйста! Пхі! — звенів жіночий. — Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!
— Нє удівітєльно, а нужно являться во время. Я тєбє ещо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…
— Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажіте пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар… Ізвольте відєть, мода какая!
— Не мода, а…
— Ах, замолчі ти раді создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?
По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.
— Акуратність началі заводіть! — саркастично ус-