|
II.
Она одна. |
Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8½ ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В. А. Гаркун-Задунайский».
Переконавшись, що теарт таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев'яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й… опинився в кінці саду.
— Ну, а де ж усе таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір'ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.
— О! А я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.
— Що це, «обозрєвалі окрєстності»?
— Еге ж, — одмовив я, — шукав театру, та щось не найшов.
— Театр? — здивовано скрикнув Гаркун. — Та ви ж коло нього стоїте. Оце ж театр!
От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев'яна повітка й були театром.
— Так оце він?
— А ви ж гадали де?… Трохи не… той… не ізящний… — повів він навколо театрально рукою. — Ну, та не в формі діло… Форма, по-моєму, абсолютно — ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? — вмить хитро подивився він на мене. — Скільки по-вашому, ану?
