Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі А будинка, що мав бути театром, не було.
— Чи не помилився я? подумав я, але перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.
— Дивно, — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина, — неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів,що то єврейчики йшли на пляц «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.
— Теа-а-атр? — перепитав мене сіренький еврейчик. — Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?
Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.
— Что значить «на приставлєння пасматрєть»! — умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом'яний капелюшок із зеле-
