він — Часа три не більше… Репетиція… Тепер котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…
— Тепер без чверти десять…
— Ага!… Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що може хвилини на десять, п'ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.
— О, ні! — гордо всміхнувся він. — Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть у 6. Ні, це в мене поставлено не так… Перве — це дисципліна…. Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
