— Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. Ато ходім у хату… Га?
— Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!…
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло̀ цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…
— Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так — і так душно. Ну тебе, я раз-у-раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився й дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне; сам почнеш липнуть — одлипа».
— Та й чудні ви, баби! — усміхаючись, вимовив він.
— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.
— Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став за панібрата — собакою зробишся....
— Хм… А ти женись, то раз-у-раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
— А справді: слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же поспішаючись додала: — тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.
