Він махнув рукою з загнутим мизинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
— Грали ми в одному городі, — задумливо й дивлячись кудись у кутоу, заговорив він тихо і трагічно. — Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже е..... е… абсолютно око на це… «мєткоє». Подививсь, обдививсь, — раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі… Іде п'єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так колинебудь)! Це — не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся… недовольна! Розумієте: не-до-вольна! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е...... е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз усе таки… зате ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!
Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивилися кудись під стілець, чумарка розхрісталась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й одноманітно благав:
— Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!
— Тяжке… положеніє артиста, — не міняючи пози,
