мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші….
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
— Знаєте що! — скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю, — вступайте до мене… до нас у товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
— Будемо грать, служить е… е… іскуству… е… е…
— Дуже дякую, — пробурмотів я, — але я якраз тепер маю роботу, я повинен…
— Ет! Плюньте ви на неї, — перебив він мене. — Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е…. б'ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить кольоритна, але я ще хотів подумать.
— І, главноє, дивіться: — він навіть устав і, широко розіп'явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. — Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!
Він загнув мизинець і подививвся на нього.
— Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це — два.
Біля мизинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
— О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така! — гірко всміхнувся він, — що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте як це все… тяжко! І ви думаєте, на багато більше я маю від інших артистів? На багато? Ех!
