— Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по своєму!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов'язків, яку не кожний витримати може.
— Ви візьміть хоч би таке, — говорив він із запалом. — Єсть у вас репертуар п'єс, п'єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки, і визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.
— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. — Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!
Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:
— Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-льй-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мене нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що
