— Но… позвольте… — опам'ятався я, нарешті. — Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?
— Я? — загорлав він знову й зареготався так, як мабуть ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам'ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зідхнувши, сумно додав:
— N...., знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е… е… слишен сєйчас же… Д-да?
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з'ясована..
— Так! — одповів я. — Но… как же всьо-такі…. только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю….
— О, ето пустякі! — заспокоїв він мене. — Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера… Я к вашім услугам і душой, і тєлом… і…. і всєм тєлом своїм.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі, жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та такі застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
— Ну-с! — умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. — Какже думаєтє здєсь устроїться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
