Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут якунебудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.
— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. — Певно, Лейзер з самоваром, — згадав я й заспокоївся.
Коли ж ні! У дверях з'явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврейчика.
— Удівляєтєсь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє прийнамні. — І, конечно, поражаєтєсь?
Я таки справді і здивувався, і «поразився».
— Позвольте отрекомедоваться: Гаркун-Задунайскій, антрепреньор і режісьор руско-малоруской местной трупи. Очень пріятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам'ятаю вже що, пробурмотів і собі.
— Позволіте? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:
— Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях, і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
