тим гасом і безліч патретів по стінах з суворими єврейськими обличчями. На вікнах — руді подрані завіски.
— І скільки за цей… за цей номер? — повернувсь я до Лейзера.
— Один руб.
— Не менше?
— Хе! — усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. — Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студенти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой нібудь сєбє сарай…
— А Гаркун-Задунайський тут у вас?
— Гарку-у-н? — перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. — Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?
— Нєт… так… А что такоє?
— Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тепєр он на другую квартіру… Ет! ето такой человєк! — умить з призирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.
— Гаркун, он такой человєк, — зараз же знов повернувся він до мене. — Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет — ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори — усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..
— Отакої! — подумав я й замовк. І більше про «антрепреньора і режісоьра руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.
