так она січас вийдьот зтудова… Ви будете довольни… Гіхер, Лейзер…
Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи, роздивлялись тим часом на нього. Це був маленький єврейчик у брудній, аж рябій від блох, сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.
— Вот їм номер… покажи їм самий луччий номер… Гіхер!
Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті, двері одчинились, Лейзер увійшов туди і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з'явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і… такі гострі, вщіпливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути.
Мій дядько тільки промовив:
— Ну-ну!
Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хеміка, що проаналізував би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там цибуля, і часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстановка..? Праворуч — залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки й численного потомства її, просто — покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декілька напівцілих стільців; лямпа з жов-
