раз прийде! — І оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.
— Та не вб'є, одчепись!.. Заступлюся.
— Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря: — Проти Андрія? Ой, господи!
— Тобто не подужаю? — всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. — Не подужаю? Я?
— Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.
— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!
Ілько провів рукою по темних, шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурів чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:
— Та тільки й того, що гарний та здоровий!
— А мало хіба?
— Та… — і не договорила.
— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і стиха обіймаючи, прошепотів Ілько.
— Одчепись, побачать… — безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
— Правда ж, доволі? Правда, не мало? — пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
— Доволі? — скинула вона очима на нього. — Доволі? Ой, ні-ні!..
— А що ж тобі?
— Що?.. що?.. А хто його зна… Ой, не тули так — побачать…
