з написом: «И здесь любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».
Що й там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать і вже аж дядько вивів мене з непевности.
— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».
— Кислиці?
— Нуда! Бо єврей, знаєте… От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано… Кислиці… Нуда, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!
Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.
— Що таке? — спитався я.
— Та вам же до «Малоросії»? — зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых «Малоросія». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» — невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».
Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих ріжних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги од-
