час би йому було вже й звикнуть до цього. — Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!
Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.
— Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…
— І про Гаркуна-Задунайського не чули?
— А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?
— Ні… так собі…
Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нерешті, до кобильчини.
Години через півтори ми в'їжджали в бажаний N.
— А це вже й N, — привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. — Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній… Сильно строгі батюшка, — як побачать….
На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
— Так оце N! — думав я й повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».
Ми були саме на пляцу. Тут уже я побачив на очі і собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Пляц був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць із чимсь червоним на дверях, зі стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі — якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска
