Гликерія починає здержувати коней.
— Що, гарно? — весело повертається вона до Йвана.
— Страшенно гарно… Тільки я спершу думав, що нас коні понесли…
— Ого! — з гордістю сміється вона. — Мене не понесуть… Тш-ш-ш… Вони мене люблять… і слухаються. Тш-ш, Соколе… Сокіл і Орел… Я їх скажено люблю… Тш-ш-ш…
Вогні наближаються; деякі ховаються, деякі більшають, видно вже високі димарі фабрик і заводів.
— А наші десь позаду зостались… — говорить Гликерія. — Ну, треба бути паїньками: місто вже… Дай мені мій капелюх…
Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.
Починаються якісь тини, пустир, проїжджають повз якісь землянки і мало не переїжджають свиню з поросятами; гавкають собаки, десь грають на гармонії, хтось лається; у повітрі стоїть запах спаленого пір'я, гною й ще чогось печеного.
— От і місто… — говорить, зідхаючи, Іван. — Землянки, міщанські хатки, поросята, поліцейські, плата за квартиру, кумасі, пересуди: дрібно, поганенько… і який контраст із тим покоєм степу, природи, тої бурі, — повний, суцільний!.. Контрасти, контрасти, контрасти!..
