заховать? — повів він очима навкруги. — Нема де… Хіба в хаті?
— Не треба! — махнула руклю Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. — Ще нема! — вернувшись промовила вона. — А буде, зараз буде! О, то — сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?
— Нічого не говорить.
— Як «нічого»! Щось же та говорить?
— Нічого, мовчить усе.
— О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..
— Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. — Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
— Правда, гидка я? Як сама послідня? Ото! Нехай!..
— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.
— Бо я не хочу!
— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
— Ну, то вже дулю з'їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!
— Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.
— Ну, то побачили б! — кинула вона.
— А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?
— То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, — він уб'є мене… Заховай, голубе, заховай! Він за-
