Йван. — Здається, або то був тільки сон, або це… Але як гарно від цих снів!.. Не дай боже все життя жити цим покоєм, або тією бурею….
Гликерія раптом притуляє з віжками руку до лиця й починає, сама не знаючи чого, гірко плакати. Іван змовкає і якийсь мент здивовано мовчить.
— От тобі й маєш! — нарешті говорить він. — Чого це? Що з тобою, Ліко, голубко?
— Так… не знаю… Нічого… Я зараз… — схлипує вона.
— Ну, годі ж, годі....
Він бере її за руки і, ніжно втішаючи, хоче одірвати їх од лиця. І голос його такий стурбований, ніжний, добрий, нагадує покійницю матір і їй ще більш хочеться плакать від цього.
З боків шляху темніють якісь постаті. Вони зупиняються і стоять, очевидячки, поки проїдуть. Коли екіпаж рівняється з ними, вони скидають капелюхи й уклоняються.
— А от і полтавці наші… — каже Йван. — Ну, буде вже… Знервувалась ти дуже.. Вони вклоняються нам.
Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих уже стоять нові, теж з клунками й якимись палицями на плечах і, теж уклонившись, зникають за бричкою. І так довго-довго… Вони стоять по-одному й групами, з клунками й без клунків, змочені, з присталою до тіла сорочкою, голодні, зморені й низько вклоняються екіпажам і коням, які мов тікають від них.
— Який глум… — сумно говорить Іван.
— Ах, дай ти мені спокій із ними! — умить якось злісно скрикує Гликерія. — «Глум, глум!» Наче я винна, або можу зробить що… А, дай спокій!
Вона б'є коні, наганяє передні екіпажі, випереджа їх і… натикається на «них». «Вони» рухаються,
