А ліс стогне, виє, як роздратований, страшний звір. При світлі блискавки, яка нагадує Гликерії трамвай, їй видно кудлаті, молоді берестки, які сердито настовбурчили листя і грізно тріпочуть ним. Стає темно. Потім знов блискавка — й видно, як ті ж берестки з розмахом нахиляються до землі, мов бажаючи щось із неї підняти Й, не діставши, одкидаються назад, злісно-безсило тріпочуть кучерявими вітами і знов розхитуються… А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодежі. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено б'ються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злости, і грюкіт гніву, і виття болю й ненависти, і страх, і дужий, радісний поклик до бою, і повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає й кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.
— Чудово!.. Пекельно чудово! — давить їй холодними пальцями руки Йван. — Хочеться битись, кричати… Ух!
Він скажено пригорта її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу й безсилість у руках і ногах.
— Годі, любий, годі, — шепоче вона.
«Вжж… фрр… фі-і-і!»
— Ліко!.. Я живу! — важко дихає Іван. — Ах, як я зараз живу!.. Могучо, дужо… Тепер би я на ввесь світ піщов сам один!.. Битись, боротись, мучитись…. Ліко!
Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.
