Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.
— Тпру!.. Стій… Бодай ти каменем стала!.. — чується Семенів голос, а за ним:
— Вжжж… Фрр… ру-у-у!..
Над головою щось із страшенним тріском лускає й розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються й притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає й чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.
— Дощ… — шепоче Гликерія. — Змочить нас…
— «Вітер висушить»… — заспокоює Іван словами робітника й замовкає.
«А в тих нема бричок» — думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.
— Філософія.. — іронічно й трохи сумно говорить Іван. — Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей… Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди… Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?… Філософія життя, філософія моралі, краси… Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими… А їх мільйони, тисячі мільйонів!..
Раптом по лісі проходить велетенський шум, тріск, виття, скрип дерев, зонтик з-під їх ніг зривається і в мент щезає десь і в лице їм і на руки холодно б'є дощ. Іван поспішно вгортає Гликерію у своє пальто, допомага їй щільніше до себе сісти й укриває ноги килимом. Гликерії, стає ще затишніше, ще краще й хочеться радісно сміятись дрижачим сміхом.
