керія на його біле-біле лице, яке від чорних очей, борідки й капелюха здається ще білішим.
— Ні, так… трохи… А тут ще хмариться… — повертається він до почорнілого неба: — зараз грім буде.
— Поїдем додому, — говорить Гликерія, якій від усього цього робиться в грудях якось порожньо, нудно й безнадійно.
Стає темніше й темніше. Хмара рівняється вже з лісом і, ніби замислившись, зупиняється над ним. Робітники починають потроху одбігать до свиток, до клунків. Деякі ще товпляться біля Жені й Саші, деякі сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.
— Панове! — плачучим, ображеним голосом кричить Катя. — Ну, що ж це справді таке? Я боюсь… Додому…
Раптом, наче злякавшись, що вони втечуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зриває капелюхи, піднімає догори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.
Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.
— Дощ буде, панночко — захакавшись говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном. — Укрийтесь… Ось… що маємо… Свитку, ряденце… Воно не так змочить….
— А ви ж як? — вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана.
— Е, ми! — з усмішкою маха вільною рукою чоловік. — Дощ змиє, а вітер висушить!… Ось… накиньте, то воно якось… Беріть, беріть… Карпо, дай паничеві…
