в шию і чути таке сопіння, ніби хтось там котить щось важке-важке. А в ухах аж ляскає від криків:
— Панночко!.. Рідненька!. Ой, боже ж мій! мені, панночко!.. Ану!.. А диви!.. Куди?.. Пусти!.. Панночко!.. Ти вже взяв!.. Золотий!.. Господи!.. Ой, боже ж мій. А мені, а мені!.. Тю!.. Панночко!
Гликерії важко дихати; грошей у неї вже немає, але її все не пускають, напирають, топчуть ноги простягають руки, хапають їй пальці й не то цілують, на то гризуть їх, лаються, кричать і, здається, всі дихають на неї цим запахом поту, свиток і… горілки. Вона безпомічно, з острахом озирається й хоче покликати Йвана, але бачить з-за брилів і хусток тільки кінчик його капелюха й чує теж такі самі крики:
— Паничу!.. Ой, рятуйте!.. А мені ж… Руб, руб!.. Куди?.. То пополам, пополам… Стій!.. Мені ж, мені! Паничу!.. Пане!..
Вона якось вибирається з валки. Гомін стоїть страшенний, невимовний. Гликерія бачить, що вже біля й тих спільників товпляться брилі і хустки, а попереду всіх висока, дужа постать парубка з лицем турка й дикими очима.
А хмара суне і, здається, сідає все нижче та нижче. На шляху здіймається високий стовп пороху і, крутячись, завертаючи в себе соломинки, пір'я, трісочки, біжить по дорозі!..
— Панове! Додому, дощ буде! — кричить Катя.
Але її мало хто слуха.
До Гликерії підходить Іван. Він важко дихає, витирає дрижачою рукою з лиця піт і має вигляд чоловіка, який допомагав на пожежі, ледве вирвався сам з вогню, і тепер тільки з жахом і безнадійністю дивиться на велетенське полум'я, в якому його праця пірнула безслідно, як крапля в морі.
— Ти знервувався дуже, — стурбовано дивиться Гли-