жалко-жалко цих людей. Їй ввиджається, як вони лежать отаким ж купами десь на базарах, чекаючи наймачів, як ганяє їх з місця на місце поліція, а вони несміло, покірливо, гуртом поступаються їй. Потім, не дочекавшися в одному місті, ідуть у друге… Ідуть степом: степ довгий, безкраїй; зеленіють чужі хліба, мріють могили на обрії. А сонце пече — ні вітру, ні хмари; порох з битого шляху димом лізе в очі, в вуха в ніс, у рот. Хочеться пити, а води немає, або така тепла в баклажках, що аж гидко у рот взяти. Ноги щемлять, тіло мляве, у грудях страх за будуче й пекуче бажання їсти, їсти!
Вона озирається до екіпажів і зустрівається з поглядом Івана.
— От це контраст! — говорить Іван, поширеними й смутними очима показуючи на одну й другу групу. — Це справжній контраст.
Але Гликерія навіть не дочуває добре, що він каже: їй жаль, страшенно жаль заробітчан. Вона нічого не одповідає йому, а, найшовши очима Семенову бричку, гукає:
— Семен!.. Семен!.. Їдь сюди!
Семен поверта коні, гецає по борозні й хутко під'їжджа до неї.
— Там зосталося щонебудь?.. Хліб, м'ясо?.. — питає вона.
— Зосталось…
— Виймай сюди все-все!.. Треба людям цим дать…
Зачувши «хліб, м'ясо», полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Забачивши, що він зліз із брички й почав щось виймати з неї, вони починають посуватися вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатности стоїть перед нею без бриля, щось гово-
