пильно-пильно на робітників. З екіпажів чується: «Що?.. що?..» І потім «О, боже!.. Та не може бути!»
Гликерія злазить із брички й нащось підходить ближче до заробітчан. Злазять також Іван, Катя, Гусляр, Женя та інші й також підходять до них.
— Чого ж ви так… Хіба роботи немає? — говорить Гликерія.
— Хм… роботи… — посміхається чоловічок і починає оповідати, як вона два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто, й ніде не можуть знайти тієї роботи.
— Літо, господь його святий зна, випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят із дому — з'їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе похарчувати. А тепер отаке. Хоч сядь та плач…
Чоловічок оповідає, а дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливости, страху, а друга — заздрости, похмурої туги й ніяковости.
— Ось зрання й макового зерна в роті не було, — посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана: — люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не знайдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі…
Гликерія дивиться на якогось хлопця год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька: — таке ж худе личко з довгим підборіддям і тонким носом, такі ж очі смирні й добрі, — і їй стає вмент
