дівчата й хлопці підводяться, сідають і починають дивитись у їх бік, і в дівчат обличчя хоч такі ж худі і заморені, але не сірі, а червоні й так попечені сонцем, що шкура в деяких місцях пооблазила, а носи блищать, наче помазані салом. Вони, видко, повмивались.
До передньої купки заробітчан підходять другі й мовчки зупиняються біля них. Тут і зовсім молоді хлопці, підлітки й дівчата, і дядьки з бородами й глибокими зморшками, повними пороху.
— А що то робили ті люди он там біля вогню… без сорочок? — питає Гликерія, показуючи головою на дим, що стелеться понад ровом і пливе вузькою хмарою між деревами. Чоловічок теж дивиться туди і спершу не розуміє, але потім раптом засоромлюється і, ніяково всміхаючись, каже:
— Та то, знаєте, так… ходять коло себе трохи.
— Як то «ходять коло себе»?
— Та так, чепуряться… Звиніть на слові, в дорозі завелась нужа… ну й той….
— Що?? — за стріхом скрикує Гликерія.
— Нужа, нужа… Ну й той, печуть… Вона вогню не любить, зараз падає. Так, як держиш сорочку над вогнем, а вона й падає… Мити нема коли та й нема чого: де була яка перемінна сорочина, на хліб перевели.
Чоловічок добродушно і трохи сумно посміхається й дивиться на Гликерію, а їй виразно вже уявляється, як стоять отакі ж запорошені люди і держать над вогнем брудні-брудні сорочки… Вогонь лиже і смажит сорочку, а огидливі паразити повзуть так тихо, в'яло і падають з тріском у вогонь. Брр!
— О, боже! — повертається вона до Йвана, огидливо поводячи плечима й почуваючи, як їй аж за горло щось давить від цеї уяви. Йван не одповідає їй, — лице йому якесь напружене, скривлене й очі дивляться
