диться, дехто встає, хто стояв спиною — повертається лицем до шляху. Гликерія бачить під брилями червоні й темні обличчя, яких роздивитись добре не можна. Вони щось говорять одно до одного і знов дивляться на скупчені екіпажі, певно не розуміючи, чого хочуть від них ці гарно одягнені, чисті, багаті люди: Гликерія зверта коней на борозну, що тягнеться понад шляхом, обережно переїжджає її й наближається по траві до заробітчан, серед яких шамотіння стає більшим, а голі спини накриваються свитками. Тепер їй уже виразно видко обличчя, тільки які вони всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору: нема ні білявих, ні чорнявих, — усі сірі. З валки виступає декілька мужчин у брилях і в гнідих чумарках і один з них, невеличкий чоловічок, у широких вибійчаних штанях, з вузькою, довгою латкою на всю колошу, підходить ближче і, вклонившись, скидає бриля. Гликерія придивляється й розуміє тепер, чого всі вони однакові: на бороді, на вусах, на бровах, у зморшках лиця, навіть на віях у чоловіка, як на бур'яні край шляху, лежить густо сірий порох, що навіть засох йому на губах чорненькою ниткою. Тільки на тім'ї волосся виразно чорніє.
Вона переводить очі на других і бачить, що й ті всі покриті порохом з ніг до голови, так що видко навіть крізь розхрістані, брудні, товсті сорочки сірі груди.
— Що ви робите тут? — пита вона в чоловічка.
— Спочиваємо, пані, — ще раз уклоняється він, — стомились, то й спочиваємо трохи…
Другі екіпажі (крім Семенового) теж під'їжджають і зупиняються. Чоловічок дивиться на них і стурбовано озирається до своїх, що підступають ближче несмілою ходою. По валці заробітчан проходить ще більший рух. Гликерія бачить, як, лежачи вкупі,
