понад ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м'яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на декільки сажнів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур'яном з боків, здається схожим на старого, замученого, знесиленого життям чоловіка.
Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія поверта туди голову й бачить кроків на 30 від шляху якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі в холодку під дерезами, тінь од яких довгими незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло нього стоять якісь постаті з голими спинами і, простягши руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Йвана і бачить, що й той, висунувшись з-за неї, приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.
— Хто то? — питає він.
— Полтавці… Заробітчани.
— А що то вони роблять біля вогню?
— Не знаю… Я сама дивлюсь…
Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під'їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує і, звертаючись до маси, гукає.
— Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..
Голі спини повертаються, але все таки держать руки над вогнем і не видко добре, що в них. По масі свиток і брилів проходить шамотіння: дехто підво-
