— Ліко.. — тихо починає Йван.
— Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! — хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона й шарпає віжками.
Йван хвилину мовчить.
— Але ж… Хм… кумедно трохи, справді, — зачинає він знов. — Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір і — не звертайтесь до неї…
— Чим я образила? Чим? — швидко поверта вона до нього лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.
— Чим? Своїм вередуванням.
— Ха-ха-ха!.. — одвертаючись, сміється вона робленим сміхом. — «Вередуванням»!.. А ви, а ви… — раптом гнівно й з щирим вибухом злости повертається вона. — Ви не образили мене? Га! Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою… — їй хочеться сказати «благородну», але вона здержується… — свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах годі, тоді!!
Вона нервово б'є віжками блискучі крижі коней і екіпаж стрибає вперед; підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що хапаючись, дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.
Лісок кінчається й коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видко на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило й погріло її своїми червоними, як полум'я, промінями.
— Все одно, дощ був би, — кидає холодно Гликерія до Йвана, показуючи на небо. І чи від цеї хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Йвана, Гликерії рівний довгий степ здається чимсь похмурним і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде
